ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ ВИПРАВНО-ТРУДОВОЇ І ТАБІРНОЇ СИСТЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ НА ПОЧАТКУ 1920-Х РР.

Анотація

Період становлення радянської кримінально-виконавчої системи з 1918–1924 рр. можна кваліфікувати, як «революційний» або «система перехідного типу». З перших років утвердження радянської влади, її апологети пропонували саме виправно-трудовий характер кримінально-виконавчої системи. Загальним недоліком радянської кримінально-виконавчої системи на початку 1920-х рр. було те, що одночасно з Народного комісаріату юстиції, в системі якого функціонували виправні установи, відбувалося становлення Народному комісаріату внутрішніх справ, в структурі якого виникали установи для тимчасового утримання осіб, яких підозрювали у вчиненні різного роду порушень. Окрім того, власними місцями відбування покарань володіла Всеросійська надзвичайна комісія Об’єднаного державного політичного управління – це були або тюрми (місця тимчасового утримання підозрюваних осіб) або табори (утримувалися надзвичайно небезпечні злочинці, як правило, політичні). ДОПР поділялись на: а) чоловічі, б) жіночі, в) підслідні, г) строкові, д) пересильні. Обов’язковим атрибутом перебування в ДОПР були виконання трудових повинностей. Основним типом установ відбування покарань в Україні на початку 1920-х рр. стали табори примусових робіт – попередники виправно-трудових колоній, які також організовувалися за гендерним принципом. З жовтня 1920 р. у кожній губернії почали формуватися табори примусових робіт. До початку 1921 р. існувало п’ять типів таборів примусових робіт: табори особливого призначення, концентраційні табори загального типу, виробничі табори, табори для військовополонених та табори-розподільники. Встановлено, що в офіційному діловодстві перших років радянської влади паралельно використовувати поняття «табір примусових робіт», «концентраційний табір», «концентраційний табір примусових робіт», «концентраційний трудовий табір» та ін. З часом утвердився підхід, що в установах, по відношенню до яких застосовували поняття «концентраційний» робота ув’язнених була обов’язковою. Аргументовано, що в першій половині 1920-х рр. основною проблемою установ відбування покарань були відсутність належних санітарних та матеріальних умов утримання ув’язнених, системи медичного забезпечення й дотримання законності.